Вінсьют
Вінгсьют — це комбінезон-крило, що збільшує площу поверхні людини, дозволяючи їй планерувати в повітрі.

Політ

Політ з вінгсьютом складний і вимагає від спортсмена фізичної підготовки та відповідних навичок. Щоб почати літати з вінгсьютом потрібно мати хоча б 200 стрибків з парашутом за останні 18 місяців^[1]. Під час польоту парашутист рухається вперед і вниз. За 1 метр польоту вниз деякі спортсмени пролітають до 3 метрів вперед. Швидкість польоту може досягати 200 км/год. Для приземлення використовується парашут. Останнім часом популярними стали польоти в декількох метрах від схилів гір. Політ відбувається в напрямку траверсу гори, що дозволяє парашутисту оминати перешкоди і вчасно набрати висоту для приземлення.

Історія

Перший парашутний стрибок з літака відбувся у 1912 році (через 9 років після першого польоту братів Райт). В той час парашутисти не могли контролювати напрямок падіння (техніка в скайдайвінгу відома як трекінг). В 1930-х роках парашутисти випробовували різні типи крил (дерев'яні, полотняні і навіть металеві конструкції). Недосконалі, незграбні крила призводили до того що парашутист не міг відкрити парашут, що часто закінчувалось трагічно. 72 із 75 експерементаторів загинули під час випробовувань своїх конструкцій між 1930 та 1961. Через це Американська Асоціація Парашутного Спорту заборонила використання крил у скайдайвінгу. У 1980-х німець Крістоф Арнс удосконалив цю технологію обладнавши костюм перетинчастими поверхнями. Вони зменшували швидкість падіння та стабілізували політ. Зважаючи на це заборона на крила буда знята в 1987 році. В середині 1990-х француз Патрік де Гайардон розвинув цю ідею далі, причепивши крила під кожною рукою та між ногами. Його костюм є основою для сучасних вінгсьютів, перші з яких з'явились в 1998. Людське бажання літати в небі наче птах не зникне ніколи, тому кількість вінгсьютерів з кожним роком збільшується.^[2]

                                                          Планеризм
Планерний спорт  — вид активного відпочинку і вид спорту, в якому пілоти літають без використання тяги на спеціалізованих літальних апаратах, званих планерами. При сприятливих погодних умовах досвідчені пілоти можуть здійснити переліт на відстань в 100 км до повернення на домашній аеродром; іноді протяжність польоту досягає 1000 км і більше. Тим не менш, при погіршенні погоди може виникнути необхідність приземлення в незапланованому місці, але пілоти мотопланерів можуть уникнути цього, запустивши двигун.

Історія планеризму в Криму

Історія планеризму в Криму почалася в 1923 р. у селищі Коктебель, де відбулися перші Всесоюзні планерні випробування (ВПВ), на яких були представлені 10 конструкцій планерів^[1].

Околиці Феодосії та Коктебелю можна вважати колискою планеризму на просторах колишнього Союзу. Тут, на плато Узун-Сирт (гора Клементьєва), в 20-30-і роки минулого століття проводилися перші Всесоюзні планерні зльоти, що дали путівку в життя цілому поколінню радянських авіаторів іавіаконструкторів. Даний район є плато, зігнуте у вигляді дуги довжиною 7 км і тут, над Узун-Сиртом, постійно утворюються висхідні повітряні потоки. Планери можуть ширяти в цих потоках по багато годин без посадки.

Ініціатива організації Всесоюзних планерних змагань виходила від Костянтина Арцеулова, одного з перших російських льотчиків і приборкувача найлютішого ворога авіації тих років — штопору.

У 1923 р в селищі Коктебель відбулися перші Всесоюзні планерні випробування (ВПВ), на яких було представлено 10 конструкцій планерів. Дану подію визнають як точку відліку початку планеризму. 18 листопада Л. Юнгмейстер встановив рекордний ширяючий політ тривалістю 1 год 2 хв 30 сек.

У 1924 році на другі ВПВ було привезено вже 48 конструкцій планерів, з яких 11 конструкцій представляли міста України: Київ, Харків, Одесса, Чернігів,Полтава, Конотоп. Наявність на випробуваннях такої кількості планерів свідчило про велику і важку працю, проведену за рік ентузіастами планеризму.

Після революції в безмоторну авіацію спрямувався потік талановитих новаторів, людей, безмежно відданих небу, польоту, пошукам нових нетрадиційних рішень, пов'язаних з підкоренням повітряного океану. З цих ентузіастів формувалися згодом цілі напрямки радянської, а багато в чому і світової авіації.

Сучасний стан планеризму в Криму

В радянський час масового повітроплавного туризму не було — це була пристрасть ентузіастів. Зараз ситуація змінилася, і сьогодні Коктебель і Феодосія є визнаними центрами не тільки туризму, а й повітроплавного спорту. Щороку на початку травня в Коктебелі проводяться міжнародні змагання «Повітряне братство» та чемпіонат України з польотів на теплових аеростатах, в яких можна взяти участь в показових польотах в якості пасажира^[2].

Відпочиваючи в цьому регіоні, можна як самостійно, так і з інструктором піднятися в небо і здійснити захоплюючий політ над найближчими околицями і горами Карадагу на планері, параплані або мотодельтаплані.

Сьогодні планери на горі Узун-Сирт побачити можна досить рідко. Їхнє місце зайняли дельтаплани і параплани. Для тих, хто просто хоче відчути радість ширяння в повітрі, практично скрізь у Криму влітку організовані польоти над морем і узбережжям на мотодельтаплані з пілотом. Можна також політати на дельтапланах і парапланах, буксируваних катерами. Крім цього, для польотів на дельтапланах та парапланах непогані можливості мають, але поки рідко використовуються, плато Ай-Петрі, Чатир-Дагу і Демерджі. Є дельтадроми і під Сімферополем.

                                           Молокайська  регата
Молокайська регата  - екстремальна гонка на гавайських (полінезійських) каное у відкритому морі в Тихому океані. Траса гонки пересікає Молокайську протоку , що з'єднує острови Молокаї та Оаху. Довжина дистанції приблизно 65 км. (41 морські милі). 

Історія

12 жовтня 1952 три полінезійські каное, по шість гребців у кожному, відпливли від острова Молокаї та відкритим океаном попрямували в бік острова Оаху. Першим через 8 годин 55 хвилин до берегу Вайкікі перед готелєм «Моана» пристало каное під керуванням Кукуі О'Ланікаула. Так було започатковано найпрестижніше у світі змагання на каное.

Перші дві жіночі команди вперше взяли участь у перегонах в 1975 році (без офіційного заліку).

За популярністю та увагою громадськості Молокайська гонка посідає на Гаваях друге місце після американського футболу і вважається не тільки великою спортивною, але також важливою культурно подією, що підтримує історичну традицію. Для більшості учасників "Molokai Hoe" є перевіркою чоловічих фізичних та психічних сил, ліміту мужності та командної згуртованості.

Поряд з 'Hawaiki Nui Va'a' на Таїті, 'Moloka'i Hoe' є найвідомішою у світі гонкою на полінезійських каное (каное з аутріггером) і вважається гавайцями Світовою Першістю на довгій дистанції в «королівському класі» (6-містне каное).

Окрім екстремальних фізичних та психічних навантажень марафонської дистанції, гребці також повинні долати тропічну спеку, високу вологість повітря та хвилі висотою 3-4 метри.

За весь час існування регати в ній взяли участь 260 клубів з всього світу. США були представлені штатами Каліфорнія, Орегон, Нью Йорк, Пенсильванія та ін. З інших країн найбільше були представлені - Австралія, Нова Зеландія, Англія, Німеччина, Японія, Гонконг, Таїті та з різні полінезійські острови.

Гонка проходить щорічно в жовтні місяці, в ній бере участь понад 1000 гребців. В 58-й гонці 11 жовтня 2009 року взяли участь 112 міжнародних команд. У2010 році гонка пройде 10 жовтня.

Техніка та умови гонки

Кожне каное має в довжину приблизно 12 метрів, півметра в ширину та вагу близько 150 кг.

Кожна з команд состоїть з 9 гребців (6 чоловік гребуть, в той час як троє запасних членов команди пливуть поряд у моторному човні ескорту, що виконує також функцію страхування та постачання)

Приблизно через 30-45 хв. після старту дозволено робити першу заміну. Трійка з човна-ескорту стрибають у воду приблизно метрів за 50 поперду ходу каное. Коли коное порівнюється з ними, проходить бликавична заміна - троє з каноє стрибають у воду з одного борту, а трійка з води займає їх місце у каное через інший борт. У добре тренованої команди на цю операцію уходить менш ніж 5 секунд.

По ходу гонки можна робити стільки замін, скільки потребує команда, але остання заміна повинна відбутися не менш як за 30 хв. до фініша.

Старт відбувається з гавані «Hale o Lono» о-ва Молокаї, фініш - на пляжі ім. Дюка Каханамоку (Waikiki Beach) острова Оаху.

                             Змагання <Міцний чолов"яга>
«Міцний чолов'яга»  — так називають найважчі змагання в стилі гонки на виживання у світі. Започатковане Біллі Вілсоном (прізвисько «Містер Миша») в 1987 році у великому селі Пертон, що у Південному Стаффордширі, Великобританія.

Структура

Змагання проводяться щорічно, в січні, і є бігом по пересіченій місцевості із 12-кілометровою смугою перешкод, включаючи слалом вгору і вниз пагорбами, колючий дріт, рови, стрибки, басейни із крижаною водою, вогняні ями і т. д. Все це дещо схоже на тренування елітних спецпідрозділів, правда значно розширене та дбайливо урізноманітнене витонченими жорстокими катувальними знаряддями. Загалом британці дуже полюбляють такі розваги: згадаймо тільки традиційний фестиваль-перегони «Куперсхільдський Сирний Слалом», що вже проводиться протягом 200 років.
Літній полегшений варіант змагань називається «Воїн Кропиви» (англ. Nettle Warrior).
Хоча перешкоди щороку змінюються, є вже традиційні: проповзання через 40-футовий (12,2 метра) затоплений підземний тунель, через 70-ти метрове болото під колючим дротом, прохід через вогняні ями, балансуючи на колодах і 800 метрів броду по-груди зануреним у крижану каламутну воду. Під час проходження Маршали, одягнені як командос, всіляко підганяють учасників, а навколо над головами вибухають бомби, стріляють гармати і димові шашки. До 2000 року кілька бігунів взяли участь у вправі, з перенесення важких дерев'яних розп'ять.
Вартість стартових внесків починається із ₤39 і збільшується на ₤35 із кожними 300-ма новими зареєстрованими учасниками. Тобто чим пізніше реєструєшся, тим більше платиш.
Кожного року змагання приваблює близько 5000 учасників, багато з яких із США та інших країн світу

                                                   Бугурт
Бугурт — історичний термін, що позначає масову битву під час турніру, бій загін на загін. Саме бугурти, а не одиночні поєдинки були найважливішою подією турнірів, особливо ранніх.

Сучасність

В наш час бугуртами називають масові бої, що проводяться на середньовічних реконструкторських фестивалях, в тому числі й в Україні. Також часто бугурти проводять на фестевалях Битва Націй в Хотинському замку. За характером бою розрізняють так званий «пусі-файт» де удари лише імітуються, та контактні бої різного ступеня жорсткості. В країнах Європейського Союзу та Сполучених Штатах переважає перше, в Україні, Росії, Білорусі — друге, причому зазвичай у повноконтактній формі. В Західній Європі контактні бугурти вважаються одним з видів екстремальних видів спорту, за неперевіреними даними також вони є серед рекомендованих для вояків армії США контактних єдиноборств.

В Україні

Зазвичай в Україні бугурти ведуться доки боєць стоїть на ногах в разі падіння підійматися не можна. Впавши учасник виходить з бою, а лежачих заборонено бити. Відповідно для перемоги слід або звалити супротивника, або ж завдати йому таких ударів аби він сам вирішив упасти. Це передбачені правилами варіанти, однак часом причиною падіння є травма. Для участі в турнірі спорядження та зброя учасника мають забезпечувати безпеку та історичний вигляд учасників. Наприклад для зброї регламентуються маса, товщина леза, радіус заокруглення кутів, обладунок має захищати усе тіло, бути достатньо міцним та відповідати історичним аналогам тощо. В Україні нормою є заборона уколів - під час бою можна наносити лише рублячі удари. Це пояснюється тим, що уколи є значно небезпечнішими й вимагають значно кращого захисту для забезпечення того ж рівня безпеки. Також практично завжди заборонено удари в обличчя, потилицю, суглоби. Втім подібні заборони мають на меті скоріш забезпечення дружнього, спортивного ставлення учасників одне до одного оскільки забезпечити їх жорстке виконання в бою неможливо. Однак в разі якщо в заборонену зону влучають випадково, а не щоб зумисне травмувати супротивника подібне не сприймається як порушення.
Травматизм у вигляді поранень, що вимагають кваліфікованої медичної допомоги на українських бугуртах зазвичай становить 1-3% учасників.

                                       Маунтінбординг
Маунтінбординг— вид спорту, що полягає в спуску з гір на снаряді під назвою маунтінборд.
 При цьому, на відміну від сноуборду, переміщення здійснюється не по снігу а по твердому грунту. Конструктивно маунтінборд являє собою підставу (дошку), за формою нагадує сноуборд, до якого приєднані дві пари великих (більших, ніж у скейта) коліс. Загальноприйняте скорочення для маунтінборду:

Історія розвитку

Маунтінбордінг, як і скейтбординг, придумали в США. Точніше, скейтбординг просто еволюціонував, із збільшенням коліс зросли можливості дошки. Дошка, до речі, теж зазнала змін: подовжилася, були додані пружини в підвіску, яка ковтає будь-які нерівності дороги або гірського схилу. Маунтінборд навіть з вигляду схожий на скейтборд. З англійської мови назва перекладається як « гірська дошка». А з назви зрозуміло, для чого маунтінборд в цілому потрібен.
Винайдено маунтінборд як літня заміна сноуборду. Тому маунтінборд призначений більше для маневрів і поворотів, ніж для розгону і катання на максимальних швидкостях. У маунтінбордінг можна покататися там, де скейт не проїде і поготів, і де немає снігу для сноуборду. Спортсмен на дошці контролює кожен її рух і навіть швидкість.
В Україні даний вид екстремального спорту з'явився зовсім недавно: самі вмілі спортсмени займаються не більше двох років. Маунтінборд купити можна теж не в кожному магазині. Але для людей, які зацікавлені і дійсно хочуть займатися цим видом спорту — проблем виникнути не повинно. Маунтінбордінг активно розвивається. Почали з'являтися нові дисципліни, наприклад, бордеркросс (їзда зі схилу на швидкість) або фристайл (стрибки з виконанням трюків).

Напрямки творіння

Серед основних напрямків у маунтінбордінг можна виділити:

• Фрістайл — акробатика на маунтінбордов
• Фрірайд — вільне катання в горах по пересіченій місцевості.

Маунтінбордінг молодий вид екстремального спорту, але вже зараз по всьому світу проводиться велика кількість змагань.
 

                                            Пейнтбол
Пейнтбол  — командна гра з застосуванням ручної пневматичної зброї , яка стріляє капсулами з фарбою, що розбиваються при ударі по мішені, фарбуючи її.
Існують два різновиди пейнтболу: спортивний пейнтбол та тактичний пейнтбол.
За своєю манерою гра імітує швидкоплинні вогневі контакти на обмеженому просторі. Ігри проводяться на лісових або відкритих полях, у приміщеннях, із природними або штучними перешкодами й укриттями. Розрізняють пейнтбол як вид відпочинку — для всіх охочих; як спосіб тренування — для охоронців, поліцейських або спецназу; і як спорт — для турнірних команд.

Базовий набір

• Маска. Гравець, зобов'язаний носити маску, спеціально виготовлену для пейнтболу, в межах ігрового поля. Максимально допустима швидкість вильоту кульки — приблизно 91 м/с (300 футів в секунду), при попаданні в око може призвести до серйозного травмування гравця.
• Зброя
• Пейнтбольні кульки з фарбою. Фарба виготовлена на основі харчових компонентів, цілком безпечна для організму (навіть якщо попала до роту), легко змивається. Оболонка кульки має желатинову основу  
  

  Сценарії гри

• Класичне усунення (стінка на стінку)

Основний класичний сценарій. Гравці розподіляються на рівні за силою команди (береться до уваги маркер, досвід тощо) і вражають кожного в протилежній команді. Уражені гравці покидають поле до кінця гри, заправка кулями і стислим газом під час гри заборонені.

• Утримання форту

Гравці діляться на дві рівні команди. Гра починаються в рівновіддалених пунктах (базах) в області поля від загальної мети (міст, бункер тощо). Кожна команда намагатиметься захоплювати і утримати мету протягом обумовленого часу (наприклад 5 хвилин). Уражений гравець повертається на свою стартову базу, де з нього стирають сліди ураження і він входить в гру знову. На стартовій базі дозволено заправляти кулі

• Порятунок заручника

Одна людина вибирається як заручник. Одна команда (спецназ) намагається звільнити заручника, тоді як інша команда (терористи) намагається запобігти порятунку. Ця гра особливо хороша, якщо у вас є добре укріплена будівля для оборони і утримання заручника. Заручник може тікати, але в цьому випадку він може бути застрелений гравцями з команди терористів. Заручник, звичайно, неозброєний, але він зобов'язаний носити захисну маску. Гра закінчується, якщо заручник застрелений, або якщо спецназ звільняє заручника і доводить його до заздалегідь обумовленого місця (стартова база спецназу).

• Захоплення Прапора

Гравці діляться на дві рівні команди. Прапор поміщається в центр поля. Вибираються 2 бази прапора, одна для кожної команди, на протилежних сторонах ігрового поля. Мета гри полягає в тому, щоб захопити прапор і принести його на свою базу прапора. Зараховують влучання в будь-яку частину тіла, уражений гравець покидає ігрове поле до кінця гри.
Варіант «Футбол»: В даному варіанті прапор доставляється не на свою базу прапора, а на базу супротивника.

• Термінатор

Цей сценарій — чудовий спосіб завершити день. У декількох «термінаторів» (2-3-ох) на грудях є знак «X». Щоб вразити їх, ви повинні попасти прямо в центр «X» або в спину. Термінатори намагаються вразити решту гравців.

• Партизани

Декілька людей маскуються в лісі. Задача решти (більшість) — знайти і «знешкодити» тих, хто сховався.

• Top Gun

При цьому варіанті гри всі учасники розходяться лісом і починається війна «кожен за себе». Задача даного варіанта гри — як можна довше протриматись на полі і не бути «вбитим». Переможцю присвоюється титул «найкращий стрілець» — символ особистої військової майстерності.
 

                                                 Хардбол
Хардбол — військово-спортивна гра, у якій використовується пневматична зброя для розважальних видів стрільби з початковою швидкістю кулі до 180 м/с.. За принципом нагадує страйкбол та пейнтбол.

Особливості

Через свою «молодість» хардбол має декілька характерних особливостей. Перш за все, хардбол у більшій мірі зберіг свою некомерційність. У наш час (весна 2010 року) жодна комерційна організація не організовує розважальних боїв з хардболу.
Друге – хардбол у великій мірі кустарний вид військово-спортивної гри. Жодна комерційна фірма не виготовляє промислові види захисного спорядження для хардболу. Тому кожен хардер на свій розсуд, виходячи з доступних йому матеріалів і коштів самостійно виготовляє та вдосконалює елементи захисного спорядження.

У хардболі використвується пневматична зброя (калібру) 4,5 мм  з початковою швидкістю кулі до 180 м/с. Серед існуючих зразків пневматичної зброї відносно мало екземплярів, які відповідають цій вимозі. Провідні виробники пневматичної зброї виробляють гвинтівки з початковою швидкістю кулі мінімум 210-220 м/с. Гвинтівки з початковою швидкістю кулі 275-300 м/с. належать до так званого «магнум-класу» і користуються найбільшим попитом серед любителів розважальної та спортивної стрільби. Тож, щоб укластися у рамки правил, хардери зумисне ставлять на гвинтівки коротші пружини, цим самим знижуючи швидкість кулі та погіршуючи дальність стрільби (так званий «даунгрейд»).
Кулі до пневматичної зброї існують трьох видів: сферичні свинцеві кульки, сферичні сталеві оміднені кульки та свинцеві «грибкоподібні» кулі (інша їх розповсюджена назва - "Діаболо"). Початкова швидкість кулі за правилами хардболу має сягати межі до 180 метрів на секунду.
Цей показник швидкості є найвищим серед усіх військово-спортивних ігор. І накладає, відповідно, високі вимоги до видів куль та захисного спорядження. У якості захисту голови та очей в хардболі використовуються пейнтбольні шоломи промислового виробництва, з додатковими кустарними засобами посилення захисту у вигляді накладок з різних матеріалів (тканини, металу тощо). Також кустарними способами шоломи дооснащуються засобами примусової вентиляції для покращення комфорту під час використання. Всі інші частини тіла мають бути захищені одежею з міцних сортів тканин. Руки мають бути захищені міцними рукавичками. Промежина захищається за допомогою боксерської мушлі. Додатковий захист мають забезпечувати саморобні або фабричні налікотники та наколінники.

Окремо слід зазначити, що правилами хардболу введено обмеження на використання різних видів куль: забороняється застосовувати гострокінечні кулі, а кулі з заокругленою голівкою мають право застосовувати лише власники пружино-поршневих пневматичних гвинтівок лише проти цілей на відстанях від 20 метрів. На менших дистанціях вести стрільбу такими кулями по гравцю категорично забороняється.
Як і страйкбол, ця гра ведеться на чесність. Під час гри судді, які стежать за полем бою, відсутні.

Переваги  хардболу

1. Неможливість застосування ефекту матриці.

2. Дуже висока прицільна дальність в середньому від 50 до 80 метрів


3. Відносно низька вартість У хардболі, щоб мінімально спорядити бійця, потрібно $150: власне на зброю та пейнтбольний шолом, прокатні модифікації якого коштують 250-300 грн. Щоб добре екіпірувати бійця досить $250. Повне екіпірування гарного снайпера обійдеться приблизно в $350

4. Імпровізація
 
5. Максимальна наближеність до умов реального бою

Недоліки хардболу

1. Суворіші вимоги до захисту гравця

2. Суворіші вимоги до вибору місця бою

3. Неможливість грати у хардбол при низьких температурах

 4.  У продажу відсутні деякі важливі зразки спорядження та обладнання для хардболу

 

                                           Роуп-джампінг
Роуп-джампінг  — відносно молодий напрямок екстремального спорту, який полягає у здійсненні стрибка з висотних об'єктів природного та промислового походження з використанням професійного альпіністичного спорядження: альпіністичних шнурів, карабінів, систем та іншого спорядження. Для безпечної зупинки падіння під час стрибка використовуються різні методи навіски системи . За певних умов роуп-джампінг дозволяє здійснювати під час польоту стрибка елементи акробатики. Вперше принцип роуп-джампінгу був винайдений та сформований Деном Османом  у 1989 році.

Спорядження та принципи використання

Для здійснення роуп-стрибків використовується лише професійне альпіністичне спорядження, яке потребує постійного контролю, періодичного огляду та спеціальних умов зберігання. Залежно від об'єкту звідки здійснюється стрибок формується перелік спорядження, необхідного для проведення роуп-джампінгу. Здійснюються оцінка безпеки та необхідні розрахунки траєкторії стрибка, висоти точки зупинки польоту та інших необхідних даних. Перед кожним стрибком здійснюється візуальний та технічний контроль кожного елементу системи для стрибка. Використання альпіністичного спорядження розширює коло об'єктів, які можуть бути придатними для здійснення роуп-джампінгу, на відміну від інших споріднених видів екстремальних стрибків. У більшості випадків роуп-джампінгу стрибки здійснюються з мостів, висотних промислових та житлових об'єктів, зі скель. В основі здійснення безпечного стрибка покладений принцип «маятника». За рахунок принципа «маятника» та динамічності альпіністичних шнурів відбувається погашення динамічного навантаження від ривка, що дозволяє забезпечити безпеку стрибуна.

Вейкбординг

Вейкбординг — комбінація серфінгу, сноубордингу, скейтбордингу і водних лиж,. Катер буксирує рейдера, який знаходиться на короткій та широкій дошці. Рухаючи на швидкості 30-40 км/год з додатковим баластом на борті, катер залишає за собою хвилю, яку райдер використовує як трамплін. У стрибку вейкбордист виконує різноманітні трюки. Для занять вейкбордингом потрібні: вейкборд, рятувальний жилет, гідрокостюм.

Історія

Особливо динамічно вейкбординг став розвиватися на початку 90-х років. Він зробив революцію у водному спорті так само, як у свій час сноуборд у гірських лижах. Із захоплення невеликої групи ентузіастів він перетворився в популярний спорт зі своєю філософією і культурою. Безліч трюків прийшли у вейкбординг із родинних «дошкових» видів спорту —сноубординга, скейтбордингу. Все що потрібно — просто поміняти дошку. Свої коріння вейкбординг має від серфингу бо саме серфингісти з Австралії та Америки започаткували цей спорт. Вони займалися розвитком та рекламою цього нового спорту, разробкою дощок, а також вигадували техніку катання на цих дошках. Спочатку дошки були більш схожі на серф и лише через декілька років вони перетворилися на справжній вейкборд. Чималий внесок у разробку дощок вніс Херб Обраєн, створивший так звану пресовану дошку. Джимі Редмон розробив сучасний вигляд дошки та заснував WWA (Wake World Association) - найвідомішу організацію вейкбордистів у світі. Зараз Джиммі назвають Гуру. Найбільший розвиток цей спорт має у Сполученних Штатах, особливо у штаті Флорида. Найвідомийші атлети: Дарін Шапіро, Шон Мюрей, Паркс Боніфей, Філ Совєн, Расті Маліноскі, Далас Фрайдей та Ємілі Копеленд-Дюрхем. Послідовним розвитком вейкбординга є вейксерфинг та вейкскейт. Займатися вейкбордингом краще на малих річках та озерах, оскількі вони мають найкращі умови як для гладкої води. Також цей спорт потребує потужного буксира з баштою та системою баласта. Останім часом використовують різноманитні трампліни та слайдери для розвитку видовищності спорту, а також трос як буксировочну тягу.

Вейкбординг в Україні

Вейкбординг в Україні з'явився наприкінці 90-х років і наразі є визнаним державою як спорт. Хоча вейкбординг в Україні тільки-но почав розвиватися, Україна приймала декілька змагань із цього виду спорту Світового рівня.

                                 Рафтинг
Ра́фтинг — вид екстремального спорту, швидкісний спуск гірською річкою з порогами на надувному човні (рафті),плоту або на байдарці.

Рівні складності

За міжнародними стандартами, річним порогам присвоюється категорія складності від першого до шостого рівня.

Проходження порогів першої та другої категорії складності вважається досить легким і не вимагає особливої майстерності. У сплав такою річкою можна взяти навіть дітей.

При проходженні порогів третього рівня складності збільшується навантаження і доводиться докладати вже більше зусиль при маневруванні. Хоча при всій складності і можливі різні екстремальні ситуації, нічим серйозним, крім значного впорску адреналіну, вони не загрожують.

На відміну від попередніх категорій, четвертим рівнем називають дійсно складні пороги, проходження яких пов'язано з небезпекою та вимагає від рафтера миттєвої реакції, великої майстерності та досвіду.

Пороги п'ятої і шостої категорії складності під силу тільки професійним спортсменам та дуже досвідченим любителям.

Європа

В Європі кращі місця для рафтингу — Туреччина, Хорватія, Італія і Норвегія. Хоча в цих країнах річки переважно середньої складності, сплави з них цікаві та захоплюючі.

Азія[

Рафтинговий туризм найбільш розвинутий в Таїланді, Китаї, Індії, Бутані і Непалі. Гімалайські річки славляться своєю крутизною, швидкістю течії та великою кількістю порогів. У Росії рафтинг популярний на річках Карелії та Алтаю.

Африка

Серед річок африканського континенту особливою популярністю у рафтерів користуються річки Кенії, Намібії, Ботсвани, Зімбабве і ПАР. Рафтинг в Африці — один із найскладніших. На річці Замбезі в Зімбабве неодноразово проходив чемпіонат світу з рафтингу.

Північна Америка

Найкращий рафтинг в Північній Америці — на річках Канади (Калгарі), Аляски (Мак-Кінлі, Врангель, Чугач) і Колорадо (Великий Каньйон).

Південна Америка

Аргентина, Бразилія, Чилі, Перу, Болівія, Коста-Ріка, Еквадор.

Рафтинг в Україні

В Україні рафтинг — також популярний вид спорту. Ним займаються на гірських річках Кримських гір та Карпат (річки Черемош, Тиса), а також на Случі,Пруту, Стрию, Опору.

Рафтинг у Карпатах

В Українських Карпатах найпопулярнішими річками для рафтингу є: Чорний Черемош, Прут, Білий Черемош, Чорна та Біла Тиси. Інші ріки мають нестабільний рівень води, що утруднює їх використання для сплавів. Чорний Черемош є найзручнішим для сплавів, оскільки має широку та довгу долину водозбору та дорогу вздовж річки. Черемош межує з високим Чорногірським хребтом, який постачає річку водою від танення снігу та дощів. Традиційно найкращим часом для рафтингу в Карпатах вважалась весна, але в останні роки збільшується кількість дощів влітку, що спричиняє паводки та високий загальний літній рівень води. Білий Черемош більш порожистий, порівняно з Чорним, і загалом цікавіший для туристичного сплаву. Але значним недоліком річки є погана дорога до традиційного місця старту сплавів. Добиратись сюди варто на позашляховику або вантажівці. Прут зручний наявністю асфальтованої дороги вздовж річки, але на ньому важко застати достатній рівень води (мала долина). Водночас на Пруті зосереджені одні з найскладніших порогів в Україні.

Останнім часом набирає популярність рафтинг у Львівській області — на річках Стрий та Опір. Географічне розташування та якісне дорожнє сполучення дозволяє туристам швидко та комфортно дістатися до маршрутів сплавів.